Интервью с художником Виктором Важинским. О чем думает человек, отдавший свои годы Новогродовке +ФОТО

 Поделиться

Поделиться в

Материал предоставлен коллегами из новогродовской редакции «Актуальні Новини» (публикуется на языке оригинала)

 

Нещодавно відбулась зустріч з дуже талановитим, різностороннім мешканцем нашого міста Новогродівка. Після інтерв’ю з Важинським Віктором Олексійовичем починаєш усвідомлювати до чого треба прагнути вже з самого дитинства. Спів, малювання картин, заняття футболом та тренування важкоатлетів до змагань – це усе його життя. Віктору 82 роки, а він досі малює неперевершені картини, має спортивне тіло, бо тренується щоранку та виконує пісні, які змушують серце тремтіти….

Народився він в Краснодарському краю. За все своє життя він зміним місце проживання по всьому Радянському союзу.

— Віктор Олексійович, як проходило ваше дитинство? 

— Перше що приходить на думку те, що десь в  1942-1943 році в моєму домі стояли німці. Пам’ятаю, що їм надсилали посилки з цукерками та іншими смаколиками, а вони тим часом ділилися з нами, дітьми. Німці-солдати це такі ж люди, як ми всі. Але були і жорстокі, бо мою матір ледь не застрелив один офіцер за два відра води.

Мого батька на фронті ранило в першому бою, після чого його було госпіталізовано до Баку.

-Що зі свого життя вам запам’яталось найбільше? 

— Це було в глибокому дитинстві, коли я пішов до першого класу у 8 років. Жив я з мамою та батьком. Батьки подарували мені олівці та альбом, що у той час було рідкістю. Побачивши мій перший малюнок, який я особисто вже не пам’ятаю, реакція мого батька була незвичайна. Він був здивований, що я вмію так малювати.

-Ви малюєте все своє життя? 

-З дитинства в мене була снага до малювання, але життєві обставини заважали мені цим займатись. Розвивав талант в підлітковому віці, до вступу в інститут.  Ми жили дуже бідно, але не були голодними, бо сім’я працювала, як могла. Навчаючись у школі я часто не виконував домашні завдання, бо паралельно працював на різних підприємствах, щоб заробити хоча б копійчину на шматок хліба. Знаєте, вже пройшло так багато часу, але я досі збираю всі крихітки зі столу та з’їдаю як і раніше, в дитинстві. Тому я малював лише у вільні хвилинки, яких в мене було не багато.

В армії, коли мені залишалось дослужити лише пів року, була потреба намалювати стін-газету, бо до нас повинен був приїхати погран-майор начальник штабу СССР з Москви. На питання: «Хто вміє малювати?» я зробив крок уперед. За два дні я намалював стін-газету. Відразу ніхто не повірив, що я не маю художньої освіти чи сертифікатів про закінченні курси.

-Чи є різниця життєздатності, коли Вам було 10 років та зараз? 

-Якщо відповідати коротко, то післявоєнні діти більш розвинені фізично ніж сучасне покоління, бо раніше не було комп’ютерів та телевізорів.

Тоді піонери були дуже міцні. Бо діти, підлітки виконували роботу яку виконують дорослі, бо всі розуміли потребу в цьому. Я, наприклад, перш ніж піти до школи стояв у черзі за хлібом, він тоді видавався по карткам. Потім йшов на навчання, та сидівши за партою тремтів, щоб не визвали до дошки, бо по вечорам я працював і не мав часу на уроки.

-Як Ви опинились у Новогродівці? 

— Я зі своєю жінкою бував в різних містах. Багато де жив, різні квартири, навіть був на іншому континенті нашої планети. В моєму житті були різні випадки. Для того, щоб поїхати на північ я продав холодильник, бо не вистачало грошей на квитки у літак.

Тоді ніхто не міг в це повірити, що СССР розпадеться, але це вже відчувалось. Постачання було дуже поганим. Приїхавши до Новогродівки мене вразила можливість вибору, бо тут були ковбаси, багато м’яса , а там був дефіцит продуктів і тільки «по-блату». Згодом, через зміни обставин ми почали шукати інші місця та квартири. Все, що я знаходив моїй жінці не подобалось. Та згодом ми знаходимо квартиру у Новогродівці. Я швидко відшукав роботу. Я став тренером важкоатлетів на першій шахті.

-Які перші враження склала Новогродівка?  

-Звісно тут було зовсім по іншому, ніж там де ми жили, та я не був засмучений цим. Жінці було важко, але згодом Новогродівка стала змінюватись. Коли ми приїхали до цього міста, тут було все по іншому.  У центрі міста були лише дерева. Не було тих парків, що зараз. Новогродівка дуже виросла, але я вважаю, що є ще ступені куди можна піднятись цьому містечку. Єдине що змінилось у погану сторону – це опалення. Коли я  посилився у місті, опалення працювала на повну потужність, що доводилось відкривати вікна. Якщо казати на 2020 рік, в квартирі холодно навіть під теплою ковдрою, нажаль.

— Чи вважаєте ви наше місто потенційно успішним? 

-По перше, що я можу без докорів сумління сказати — тут молодь набагато талановитіша ніж там де я жив. Заговорив я про молодь, тому що майбутнє саме в них. Майбутнє країни, а також цього міста.

Так, я вважаю Новогродівку дійсно потенційно успішним містом. Але головне – правильне керівництво та активна, розвинута молодь.

-Чи хотіли би щось змінити в нашому місці?  

-Я навіть і не замислювався над цим питанням так широко і серйозно, але якщо чисто по-людськи, я б хотів більш вихованих людей у плані сміття та збереження майна міста. Проходячи смітник, стає дуже сумно, коли бачиш, що хтось залишив свій бруд не у сміттєвих баках. Побачивши таке, я завжди допомагаю нашому місту тим, що беру навіть пусту склянку, котра лежить посеред дороги та викидаю туди, де їй місце. Це зовсім мала справа, але якщо це буде робити кожен, наше місто стане кращим. А якщо казати взагалі, то чисто не там де прибирають, а там де не смітять.

Після цієї розмови з Віктором Олексійовичем усвідомлюєш, що наше місто сповнене великими та талановитими людьми. Ми всі унікальні по-своєму, тому треба поважати один одного і місце в якому ми живемо. Будьте здорові!

Автор Михайленко Катерина

Если вы нашли ошибку, пожалуйста, выделите фрагмент текста и нажмите Ctrl+Enter.

Обратная связь

Если вы хотите привлечь внимание общественности и властей к какой-либо проблеме, сообщить новость, рассказать о происшествии, случае коррупции, обращайтесь в редакцию Новогродовка.INFO.

Сообщить об опечатке

Текст, который будет отправлен нашим редакторам: